Історичний екскурс

Важко перебільшити значення солі в житті людей. Недаремно в давні часи слов’яни називали сіль “найбільшою дорогоцінністю”. Це було пов’язано не тільки із смаковими та поживними якостями цього мінералу, а, в першу чергу, з його консервуючими можливостями. Хто мав сіль, той забезпечував тривале збереження продуктів і отримував переваги в боротьбі за існування. Археологічні дослідження території Велички (8 км від сучасного Кракова) показали, що виварювання розсолу, який черпали із соляних джерел, застосовували тут уже в IV тис. до н.е.

Пізніше почали будувати розсільні колодязі (вертикальні виробки, які розкривали горизонт солоних вод). Імовірно, під час таких робіт гірники почали натрапляти на поклади кристалічної солі, що й започаткувало підземну розробку родовища. Поклади велицької солі почали експлуатувати у 80-х роках XIII ст. Тут був розташований великий центр солеваріння, що мав назву Magnum Sal – Велика сіль (звідси й назва «Величка»). Вигідні гірничо-геологічні умови, простий доступ до соляних покладів привели до швидкого розвитку шахти й виникнення поселення гірників, якому в 1290 р. були даровані права міста. Шахта була власністю польських королів і давала на той час більше 30% надходжень у державну казну. У 1368 р. король Казимир Великий затвердив «Гірничий статут», який урегульовував правові питання організації та управління Краківськими копальнями солі (разом з «Величкою» в підприємство входила шахта в Бохні). Згідно із статутом, була встановлена адміністраційна ієрархія, окреслені компетенція й права гірників та чиновників-контролерів. Визначалися також річні обсяги видобутку й правила торгівлі. Від імені короля шахтою керував соляний пристав (т.з. «жупник»). «Гірничий статут» був одним з перших в Європі гірничих привілеїв, який звільняв гірників від феодальної залежності, закладав підвалини нових відносин у господарстві та суспільстві. У XIV ст. у Велицькій шахті було близько 60 солекопів-стольників, які мали свої ділянки розробок і спадкоємні права на гірничу діяльність. Вони наймали гірників, організовували підземні роботи (часом працювали й самі), а видобуток продавали королівському приставу за фіксованою ціною. У кожному стволі був штейгер, який керував підземними роботами, відповідав за технічний стан машин і безпеку виробок.

У XIV ст. у «Величці», окрім першого («Горишівського»), діяли ще чотири стволи: «Регіс», «Свадковський», «Свєнтославський» і «Водяна гора». Останній слугував для підйому розсолу, оскільки, поряд з механічними способами видобутку, застосовували також водне розчинення солі й транспортування розсолу.

Наприкінці XV ст. король, маючи великі борги перед багатими міщанами, віддав їм у заставу Краківські копальні. У результаті хижацького господарювання тимчасових правителів Велицька шахта була розорена й спустошена. У 1507 р. копальню викупив із застави Ян Бонер і з часом повернув їй колишнє значення.

До XVI ст. гірничі роботи були сезонні (з осені до весни), потім видобуток вели безперервно. За свідченнями відомих відвідувачів копальні (папський нунцій Ф. Руджері, літератор Х. Шедель, венеціанський посланник Х. Ліппомано), у XVI ст. на шахті постійнопрацювали 1000-1500 гірників, а річний видобуток солі сягав до 7-8 тис. т. У цей час у «Величці» було збудовано три нових стволи: «Бонер», «Буженін», «Льоїс». Як писав французький дослідник Ле Лабур’єр (1647 р.): «Соляні копальні велицькі не менш знамениті, ніж піраміди єгипетські, але більш корисні. Вони є похвальною пам’яткою працелюбності поляків». Нестача грошей на військові походи змусила короля Стефана Баторія знову передати шахти в оренду. Корисливе господарювання нових хазяїв (П. Прован, С. Любомирський) співпало зі стихійними лихами (епідемії, пожежі), бунтами гірників та жорстоким їх приборканням. Усе це призвело до регресу видобувних робіт. Нове піднесення гірництва у «Величці» розпочалося за часів короля Зигмунда III, який стимулював професійну майстерність гірників, запрошував іноземних спеціалістів для інженерно-технічних робіт. Так, шведський геодезист М. Герман у 1631-1639 рр. виконав відомі плани трьох горизонтів шахти, а також міста Велички. Видобуток у цей період сягав від 20 до 40 тис. т щорічно. Подальший розвиток копальні пов’язаний із передачею правління саксонським підприємцям (1718 р.) і дорученням технічного нагляду талановитому інженеру Я. Борляху (з 1743 р.), який виконав нові плани гірничих робіт, запропонував оригінальні розв’язання технічних проблем, поглибив стволи до третього рівня, ввів новий гірничий статут, сприяв появі в камерах копальні творів мистецтва, які здобули їй всесвітню славу.

У 1772 р., після поділу Польщі, «Величка» відійшла Австрійській імперії. Шахта була належно оцінена, збережена, а в XIX ст. модернізована. З 1867 р. правління копальнею було підпорядковане галиційській владі у Львові. Сіль видобували до 1996 р., але вже в XIX ст. соляна шахта у Величці мала екскурсійні маршрути і була своєрідним музеєм. За сім століть експлуатації тут було видобуто 7,5 млн. м3 солі. Вражаючі гірничі виробки (2040 камер різної величини), гірнича техніка різних часів, твори мистецтва, неповторність підземної архітектури сприяли внесенню у 1978 р. велицької шахти до переліку найбільш цінних об’єктів світової культури ЮНЕСКО.

Джерело www.uk.wikipedia.org